Ірина Грицаюк

«Йшли селом, йшли селом партизани по землі українській, не рідній, землі і у кожного зброя була за плечами, і у кожного смуток і біль на чолі». Так співається в народній пісні. Так колись у грізному 1943 році по наших селах під час німецької окупації проходили партизани Павла Арсентійовича Баки.

Двадцять другого вересня
у День партизанської слави директор Ружинського терцентру з обслуговування одиноких, непрацездатних громадян Володимир Владиславович Туранський, голова Ружинської районної організації ветеранів Володимир Пилипович Шуляк та син партизана, вчитель історії Топорівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Петро Павлович Бака поклали квіти до могили комадира партизанського загону Павла Арсентійовича Баки. Цього ж дня В.В.Туранський з працівниками терцентру В.М.Сіренком та В.М.Пахолюком прибрали могили партизанів у селах Чехова та Рогачі. Також з першим заступником голови РДА, начальником управління агропромислового розвитку П.І.Пилипчуком та сільським головою с. Рогачі А.П.Чудаком відвідали оселю партизана Івана Остаповича Шуляка. Привітали його зі святом партизанської слави, вручили квіти, медикаменти та фінансову допомогу.
– Мобілізації не було, – говорить син партизана Бака. – Люди добровільно йшли у партизанські загони, за покликом серця. Здебільшого молодь. Хоча це був добре організований всенародний рух. На території Топорів та Рогачів під час війни утворилось три загони: Яценка, Шуляка і Баки. Загін імені Хрущова, який очолював мій батько, почав активно діяти з кінця травня 1943 року на території Ружинського і Попільнянського районів тодішньої Київської області. А рейди загін проводив і на Вінничині, доходив до Гайсина та Липовця. Пізніше повернувся назад. І вже на осінь 1943 року розрісся до 150 чоловік, а загалом в загоні перебувало 180 партизанів. Місцевих селян у загоні було шість чоловік. Всі інші – полонені чи солдати, що виходили з оточення: українці, поляки, росіяни, білоруси, грузини, абхазці тощо, люди з усіх куточків Радянського Союзу. А справа в тому, що навколо Вінниці, а це була ставка Гітлера на Україні, а також під Житомиром були розташовані німецькі концентраційні табори. Чимало полонених, яким вдалося звіси втікти, тривалий час переховувались на горищах жителів нашого села. І коли формувався загін, вони ввійшли до нього.
Чимало людей цікавить питання, чому партизанський рух засновувався в Топорах? А суть полягає ось у чому. З листопада 1941 року підпільники, які діяли на території села налагодили зв’язок з партизанським з’єднанням Хитриченка, яке діяло на Київщині та Київським підпільним обкомом партії. А осередок цього обкому знаходився на цукровому заводі в Андрушках. Оскільки батько до війни був цукроваром, саме йому доручили налагодити зв’язок. Таким чином через Андрушківський підпільний осередок обкому партії вийшли на Київське підпілля. І звідси отримали наказ формувати обласний партизанський загін. З Топорів у 1941-1942 роках було відправлено три великі групи по 60 чоловік у Розважівський район Київської області. Саме вони склали основу Київського обласного партизанського загону, який пізніше ввійшов до з’єднання двічі Героя Радянського Союзу С.А.Ковпака. Коли Ковпак пішов на Захід, у Карпати, обласне з’єднання отримало наказ роззосередити свої сили і підняти партизанський рух на тих теренах, де не було великих партизанських загонів. Саме тому у травні 1943 року батько повернувся сюди із своїм начальником штабу Миколою Андрійовичем Гейвахом (після розформування загону М.А.Гейвах пішов на фронт і загинув під час форсування річки Одер) і тут орга-нізували партизанський загін. На початку 1944 року партизанський загін був розформований, а його бійці влилися в ряди Червоної Армії. Окремі члени загону були направлені на роботу для відбудови зруйнованого народного господарства на відповідальні посади державного будівництва. З 1944 року батько почав працювати у Ружининському райземвідділі, пізніше знову повернувся в Гайсин на цукровий завод, згодом був обраний головою колгоспу і врешті головою Топорівської сільської ради, де пропрацював до виходу на заслужений відпочинок. В 1986 році батько перетнув останню життєву межу. В мене збереглись два зошити особового складу, де стисло дана характеристика кожному.
І справді, все, що зробив у своєму житті Павло Арсентійович Бака, було справжнім подвигом людини, яка не змирилася з чужоземним поневоленням свого народу і зі зброєю в руках виборювала своє право на вільне життя. Слава героям і вічна пам’ять тим, хто у грізні роки війни відстояв свободу.
Василь Копач